Сафі вант Ленд, Impunity Watch, серед інших проблем, зазначила, що, коли мова йде про правосуддя перехідного періоду, діяльність часто зосереджена на наслідки конфлікту, і не приділяється достатньої уваги його корінним причин. Ще однією проблемою є незалученість всього суспільства і, зокрема, маргіналізованих груп в розробку правосуддя перехідного періоду – групи жертв часто залишаються осторонь від мирних процесів. Вона також зазначила, що, як правило, зацікавлені сторони віддають перевагу кримінального правосуддя, але коли в перехідний період здійснюється тільки цей компонент процесу здійснення правосуддя, він не обов’язково надає засоби правового захисту і відновної роботи.

Обговорюючи досвід балканських країн, експерти погодилися із заявою пані вант Ленд про те, що, хоча офіційно війна і обстріли вже припинені, конфлікти в суспільстві все ще тривають. Однією з причин цього є зосередженість на кримінальне правосуддя і нездатність визначити, яким чином правосуддя може направляти миробудівництво. Судові процеси не вплинули на громадську думку, і тому примирення все ще не до кінця реалізовано.

Ізабела Кісіч, Гельсінський комітет з прав людини в Сербії, зазначила, що найбільш складною справою є створення єдиного наративу. Вона вважає, що Сербія зовсім не змінила свого наративу, і погляди, які були широко поширені на початку конфлікту, до сих пір присутні в публічному дискурсі. Реформування інститутів і створення наративу повинні бути нерозривними процесами. Одним з найкращих інструментів в цьому процесі є шкільна освіта, яке може внести стійкі зміни в розповідь і чесне роздум про минуле.

Говорячи про досвід Грузії в сфері правосуддя перехідного періоду, колишній державний міністр Грузії з питань примирення і громадянської рівності Паата Закареішвілі зазначив, що цей процес надмірно політизований, і спроби здійснити правосуддя перехідного періоду в Грузії практично відсутні. Існує кілька окремих судових процесів, але не робиться спроб створити комісію по встановленню істини або будь-якої іншої інституційний механізм, який би зайнявся цим питанням.

Дискусія “Досвід застосування правових і діалогових підходів до правосуддя перехідного періоду в конфліктних районах”

Валерій Новіков, Луганський обласний правозахисний центр “Альтернатива”, зазначив, що в даний час в Україні існує кілька проектів концепції правосуддя перехідного періоду, але вони повинні пройти через широке обговорення в суспільстві, оскільки існує багато видінь процесу і підходів до нього, але якщо суспільство не знайде консенсусного рішення, правосуддя перехідного періоду не буде ефективним.

Питанням встановлення перехідного правосуддя в Україні був присвячений Перший форум ДРА і CivilM+ по  Східній Україні, який відбувся 14 листопада в Берліні. Всі експерти форуму сходяться на думці, що на сьогоднішньому етапі розвитку конфлікту необхідна фіксація і збереження фактів про скоєні злочини для осмислення минулого як з юридичної, так і з історичної точок зору, а також встановлення мінімальних умов для залучення до відповідальності всіх людей, які вчинили злочини проти людяності – безкарність призводить тільки до збільшення насильства. Необхідною умовою правильного функціонування правосуддя перехідного періоду є політична воля, яка повинна посприяти встановленню єдиного загальноприйнятого наративу про пережите конфлікті.

Експерти впевнені, що незважаючи на унікальність кожного військового конфлікту, звернення до міжнародного досвіду встановлення перехідного правосуддя, навіть якщо він не завжди ідеальний, може допомогти Україні уникнути багатьох помилок і в першу чергу зрозуміти, які питання необхідно поставити на етапі розробки правосуддя перехідного періоду для того , щоб цей механізм спрацював правильно.

25-26 червня в Гаазі відбувся експертний семінар членів платформ CSP і CivilM + по темі «Відновлення справедливості і діалогу в конфліктних регіонах ОБСЄ – два аспекти правосуддя перехідного періоду». Ми публікуємо вибрані уривки з виступів експертів.

Валерій Новіков, Луганський обласний правозахисний центр «Альтернатива» (Україна):

“За роки конфлікту на Донбасі громадські організації та міжнародні групи зібрали величезний масив доказів порушень міжнародного гуманітарного права і прав людини, але найчастіше цього недостатньо щоб говорити про повноту доказів тих чи інших фактів міжнародних злочинів. Є ряд причин, за якими розслідування міжнародних злочинів ускладнено.

Українські правоохоронні органи і судова система не були готові до агресії. Частина правоохоронних органів перейшла на сторону, яка протистоїть збройним силам України. Частина судів залишилася на непідконтрольною української влади території, відповідно був втрачений доступ до документації, підвищилася навантаження на суди на підконтрольній території. Частина суддів, яка працює на підконтрольній території мають родичів, власність на іншій стороні – і це робить їх уразливими. Були випадки, коли судді заїжджали на непідконтрольну територію і потрапляли в полон. У слідчих органів немає доступу до непідконтрольною території, що не дозволяє провести розслідування, потрапити на місце скоєння злочину, зібрати свідчення. Оскільки частина правоохоронних органів перейшла на сторону незаконних воєнізованих формувань, жертви не завжди довіряють правоохоронним органам і не звертаються до них із заявами. Часто люди вважають за краще ділитися інформацією з правозахисними організаціями.

Протягом 2014-2018 законодавство визначало конфлікт як антитерористичну операцію. Потім з’явилося нове визначення – операція об’єднаних сил. В результаті між законами виникають різночитання, які призводять до юридичних колізій. Українське законодавство досі не гармонізоване з МГП. Буквально недавно в першому читанні був підтриманий законопроект, який покликаний вирішити цю проблему. Проте, на даний момент в Україні неможливо притягнути до відповідальності за військові злочини і злочини проти людяності, скоєні в зоні конфлікту, і це обмежує можливості слідчих органів.

Ще одна проблема в контексті боротьби з безкарністю пов’язана з тим, що обвинувачені можуть сховатися від правоохоронних органів просто перейшовши на непідконтрольну територію. Оскільки Україна не має взаємодії з Росією по таким розслідуванням, то отримання російського громадянства стає для такої категорії підозрюваних ще одним шансом уникнути покарання. Що стосується тих постраждалих, які проживають на непідконтрольних уряду України територіях, то вони не можуть звернутися зі скаргою до правоохоронних органів на підконтрольній території, побоюючись наслідків для безпеки свого життя в ОРДЛО.

Поки йде гаряча фаза конфлікту в Україні дуже гостро сприймаються питання амністії. Дискусії на цю тему викликають суперечності навіть у правозахисному співтоваристві. Як на західній, так в центральній і східній Україні конфлікт торкнувся великої кількості людей, у яких загинули, або були поранені родичі і знайомі. На непідконтрольних територіях ситуація ще складніше через залучення людей в систему незаконних органів. Так звані ДНР і ЛНР придумали масу способів, щоб так чи інакше «прив’язати» до себе людей. Наприклад, щоб оформити продаж майна на непідконтрольних територіях, людина змушена отримати «паспорт ЛНР». Таке масове «пов’язування» людей в систему розраховане на те, щоб у людей виникали страхи і вони побоювалися переслідування в Україні. Люди не готові робитися інформацією про злочини, які скоюються на непідконтрольних територіях, тому що вони не впевнені у власному майбутньому. В Україні відсутнє законодавство, яке б давало чіткий сигнал жителям непідконтрольних територій про те, кого з них не будуть переслідувати. Такі люди як лікарі, вчителі думають, що працюючи в ЛНР, вони будуть переслідуватися в Україні. Необхідно розробити зрозуміле законодавство, яке чітко б визначало, хто буде нести відповідальність, а хто не буде переслідуватися законом. Це зменшить страхи і підвищить шанси на порозуміння з українцями по той бік лінії зіткнення”.

25-26 червня в Гаазі відбувся експертний семінар членів платформ CSP і CivilM + по темі «Відновлення справедливості і діалогу в конфліктних регіонах ОБСЄ – два аспекти правосуддя перехідного періоду». Ми публікуємо вибрані уривки з виступів експертів.

Олександра Матвійчук, Центр громадянських свобод (Україна):

«Коли ми працюємо з темою утримуваних в контексті конфлікту в Криму і на Донбасі, ми умовно ділимо справи на такі категорії: 1) затримані за сфабрикованими справами на території РФ; 2) військовополонені заручники на території ОРДЛО; 3) ті, хто утримується на території України у зв’язку з участю в конфлікті. Останню категорію теж можна умовно розділити на підкатегорії: громадяни України, затримані в зв’язку з участю в конфлікті; громадяни Росії, затримані у зв’язку з участю в конфлікті; і третя підгрупа – це громадяни України, які утримуються за підозрі в участі конфлікті, але в їхніх справах немає достатніх підстав.

На території РФ і Криму нам достеменно відомо про 98 осіб, які неправомірно утримуються, і це тільки верхівка айсберга. На території окупованого Донбасу в нашому списку близько 120 чоловік. Список веде СБУ, він засекречений. І навіть якщо б він був відкритий, розуміння процесів, які там відбуваються, говорить про те, що точна кількість невідома. Серед цих людей український режисер Олег Сенцов, фермер Володимир Балух, який був затриманий за те, що відмовився знімати український прапор зі свого будинку. В’язень сумління Емір Усейн Куку, донецький журналіст Асєєв і багато інших.

Завдання, які ми перед собою ставимо, ми ділимо на 2 рівні. Перший рівень – звільнення. Але оскільки немає явного розуміння, як цього домогтися, ми концентруємося на іншому рівні – люди, які перебувають в російських в’язницях до моменту звільнення повинні дожити, тому необхідно, щоб їм надавали медичну допомогу, не катували, допускали адвокатів. 58-річний кримський татарин Едем Бекіров вмирає в СІЗО Сімферополя. Він повертався до Криму, щоб побачитися з матір’ю перед важкою операцією на серці. Він не може підняти пляшку з водою, але був звинувачений в тому, що провозив 12 кг тротилу. Він знаходиться в СІЗО, де немає ніякої можливості для надання медичної допомоги та, незважаючи на рішення ЄСПЛ, продовжує там перебувати.

Ми намагаємося використовувати міжнародні механізми, але бачимо, що вони не працюють. Це не означає, що не потрібно звертатися, але не потрібно цим обмежуватися. Тому наша організація вибрала для себе шлях створення міжнародних мереж солідарності і чинення тиску на держави, які вважають себе демократичними, щоб вони теж залучалися до вирішення цієї проблеми. Якщо в 2014 ми запустили інформаційну кампанію Let my people go, яка мала на меті розповідати про такі випадки, то в 2018 глобальна акція Save Oleg Sentsov, яку запустила наша організація, вже взяла іншого порядку мета. Ми об’єднали публічні групи в 40 країнах світу, і ми були першими, хто запровадив практику синхронних демонстрацій по всьому світу з однаковими гаслами. І дійсно, є різниця: коли у Франції виходить 7 міст, в Німеччині 8 і в кожному окремому випадку кількість людей не значно, але паралельно виходить 40 країн, то це стає очевидно. Ми домоглися таких результатів як наприклад дзвінок Макрона Путіну і розмова про Сенцова, для чого президент Франції перервав свою відпустку. Це стало можливо, тому що до флешмобу «відправ листівку Макрону» приєдналися французькі інтелектуали і преса. Ми домоглися того, щоб в резолюції Європарламенту були перераховані імена всіх політв’язнів, а не 2-3 найважливіших. Після кампанії листів до Ради Європи президент Ягланд звернувся до Путіна з проханням про помилування Сенцова.

Є кілька проблемних питань, які ми можемо вирішити тільки спільними зусиллями:

1) Питання категорій критеріїв і список утримуваних. Проблема в понятійному апараті: кого вважати політичними в’язнями? Чи можемо ми використовувати путівник до тих осіб, які утримуються в зв’язку з конфліктом?

2) Питання тактики і стратегії. Нам потрібен міжнародний досвід, щоб не нашкодити.

3) Питання майданчиків. Мінські переговори ведуться тільки по Донбасу. Ув’язнені в Росії і в Криму не входять в рамки Мінського процесу, а значить потрібна інша переговорна майданчик”.

25-26 червня в Гаазі відбувся експертний семінар членів платформ CSP і CivilM + по темі «Відновлення справедливості і діалогу в конфліктних регіонах ОБСЄ – два аспекти правосуддя перехідного періоду». Ми публікуємо вибрані уривки з виступів експертів.

Сафі Вант Ленд, Impunity Watch (Нідерланди):

“Ми [Impunity Watch] проводили гендерна дослідження на Західних Балканах, згідно з яким, жінки в сільських районах Боснії, які зазнали сексуального насильства, не побачили справедливості і не отримали відшкодування. Вони все ще стикаються з стигматизацією, на їхню відчуттям, в країні все ще панує безкарність. По суті, насильство вважається нормальним явищем. Це викликає розчарування, враховуючи інвестиції в реформу правосуддя перехідного періоду, за яку західні держави виступали протягом останніх приблизно 20 років.

У якості відправної точки я хотіла б коротко згадати, зрозуміло, що, коли ми думаємо про цілісному підході, ми повинні з самого початку визнати, що люди відчувають насильство по-різному. Це відноситься і до самих суспільствам і до постконфліктним ситуацій. І це важливо мати на увазі. Коли ми прийшли до висновку про необхідність перехідного періоду, ми повинні пам’ятати про історію і гаслі «ніколи більше», у нас є цей ключовий ривок до справедливості і прагненню залучити до відповідальності винних.

Кримінальну правосуддя для багатьох жертв не завжди означає правосуддя. У 80-х роках, особливо в Латинській Америці, ми побачили соціальний і політичний рух, яке рухає змінами, комісію по встановленню істини, процес, в якому був великий внесок з боку жінок, але жінки не завжди були включені в формальну робоче середовище. Багато невдач. Ми часто бачимо розрив між домінуючою тенденцією правосуддя перехідного періоду і потребами жертв, і ці дві системи не перетинаються. Деякі з проблем, з якими стикається перехідний правосуддя: 1) інституціоналізація правосуддя перехідного періоду – рух часто здійснюється зверху вниз; 2) дуже технічні підходи та інструментарій, розроблений міжнародними експертами, які не завжди поінформовані про конкретний політичний контекст. Нам необхідно зосередити увагу на симптомах, на безпосередні причини, що спонукають насильство. Замість цього ми часто ігноруємо споконвічні причини та механізми для забезпечення безкарності”.

25-26 червня в Гаазі відбувся експертний семінар членів платформ CSP і CivilM + по темі «Відновлення справедливості і діалогу в конфліктних регіонах ОБСЄ – два аспекти правосуддя перехідного періоду». Ми публікуємо вибрані уривки з виступів експертів.

Ізабела Кісіч, Гельсінський комітет з прав людини в Сербії, Белград:

Коли я була молода, я мріяла побачити всіх злочинців в суді. Зараз я бачу, що більшість з них в Сербії вільні. Багато людей, що брали участь у війні, сьогодні знову при владі. Те, що ми маємо сьогодні через 20 років після так званого врегулювання конфлікту і укладення мирної угоди, як і раніше є конфліктом. Це вже не збройний конфлікт, але все ще конфлікт. Міжнародне співтовариство не змогло сформулювати послідовну політику щодо того, яким чином справедливість в ширшому сенсі повинна спрямовувати діяльність з миробудівництва на Західних Балканах. Може бути, тепер є шанс вибудувати цю політику.

Одним з найбільш важливих механізмів в югославському справі є МТКЮ (Міжнародний трибунал по колишній Югославії), заснований Організацією Об’єднаних Націй. Звичайно, нам потрібна була політична воля для створення цього суду, і в даному випадку Росія була на одній стороні з іншими країнами. Співпраця з МТКЮ носило вельми невизначений характер, і на нього чинився сильний тиск з боку міжнародної спільноти. Балканські країни в багатьох випадках відмовляли у видачі підозрюваних. Сербія не хотіла співпрацювати з трибуналом в наданні документів і т.д.

Слід зазначити, що робота МТКЮ мала вирішальне значення для систематизації фактів про війну і довоєнний період. Однак очікування, які покладає на суд в процесі примирення, були занадто високими. Кримінальне правосуддя, безумовно, не може розглядатися як єдиний інструмент правосуддя перехідного періоду, тому необхідно розглянути й інші аспекти процесу примирення. Судові процеси в трибуналі не вплинули на громадську думку в багатьох пост-югославських країнах. Також ряд прийнятих Міжнародним Судом рішень – таких як рішення у справі Боснії проти Сербії, в якому Сребрениця кваліфікується як геноцид, або консультативний висновок по декларації незалежності Косово, які також важливі для перехідного процесу в Югославії – не були роз’яснені належним чином громадянам Сербії. Громадська думка не змінилася, оскільки не було бажання доводити ці рішення до відома громадян.

Жодна країна на Західних Балканах не прийняла будь-якої загальновизнаною концепції правосуддя перехідного періоду. У нас є тільки деякі окремі ініціативи. Деякі внутрішні механізми включають в себе створення судів для розгляду військових злочинів або деякі зміни, деякі реформи армійської служби, але всі ці механізми знаходяться сьогодні в кризі, і процес примирення знаходиться в регресі. Регіональні відносини знаходяться, мабуть, на найнижчому рівні з часів останньої війни. Найбільш складним аспектом цього процесу є створення універсального історичного наративу про конфлікт і визначення природи війни. Сербія є головною перешкодою на шляху цього процесу, оскільки з самого початку війни вона не змінювала свого наративу. Військовий наратив досі присутній у громадському та політичному житті. Поки наратив залишається колишнім, примирення між товариствами на Західних Балканах не буде. Реформування інститутів і створення історичного наративу про причини війни є двома нерозривними аспектами правосуддя перехідного періоду в регіоні. Існування тільки одного з цих процесів, не приведе до стабільного миру і примирення.

У нас было несколько попыток создать комиссии по установлению истины и примирению на Западных Балканах, но в настоящее время действует только одна комиссия, которая представляет большую коалицию организаций гражданского общества в регионе. Эта коалиция создана для определения всех аспектов, касающихся жертв военных преступлений и других серьезных нарушений прав человека в Югославии в период с 1991 по 2001 год. Эта инициатива пользуется поддержкой международного сообщества. Кроме того, полмиллиона человек из пост-югославских стран поставили свои подписи под этой инициативой, заявив о своей поддержке.

Коалиция все еще сталкивается с некоторыми проблемами. Критики утверждают, что региональный подход к фиксации фактов игнорирует политический, культурный и социальный контекст накануне войны. Сторонники такого подхода заявляют, что сербское общество должно нести ответственность за военные преступления и военные преступления. Югославская война не была гражданской войной. Это была агрессивная война, Сербия оккупировала часть территорий других республик, в первую очередь Боснии и Хорватии. Однако упорство в привлечении к ответственности за массовые военные преступления бросает тень на гораздо более важное измерение войны — политику, которая породила эти преступления. В этом контексте государство Сербия, его институты и элита не несут никакой ответственности. Факты о военных действиях и военных преступлениях были хорошо задокументированы еще до войны. Примирение возможно только после того, как будет описан и обсужден весь контекст. Игнорирование контекста подрывает достижение всего проекта. Другим решением могло бы стать внедрение образовательного подхода в качестве механизма отправления правосудия в переходный период. Всестороннее обсуждение с молодежью контекста и причин конфликта. Но у региона нет ресурсов для реализации таких комплексных образовательных программ, поэтому необходима международная помощь. Важно также отметить, что все инструменты правосудия переходного периода должны основываться на четком наборе ценностей, поскольку для достижения устойчивого мира необходимо обновление общества.

Огляд дискусії доступний на сайті BalkanInsight.com.

Що передбачає реінтеграція? Чи мають бути декілька її варіантів? Що має зробити держава, аби не поступатися національними інтересами під час перемовин?

Коли ці питання надходять до фахівців, то відповіді можуть бути й не зовсім очікуваними для загальної аудиторії. Так, маємо визнати, що слід вести мову не лише про реінтеграцію, а ще про деокупацію та інтеграцію в цілому. Так, реінтеграція (будь-яка) без деокупації неможлива, якщо ми ставимо цілісність держави як пріоритет. Так, навіть деокупація може мати декілька версій – від наступальних операцій до довготривалої присутності миротворчої місії ООН та створення тимчасової адміністрації. І звичайно ж, не слід змішувати процеси деокупації та реінтеграції – вони дещо різні за строками, виконавцями та кінцевою метою.

Ці відмінності були досить складними для донесення, але учасники круглого столу «Виклики перемовин про Донбас: як зробити реінтеграцію безпечною для України?» намагалися досить чітко означити ці позиції. Організатори столу, Національна платформа «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію», отримали потрібний ефект, зібравши активістів НУО, депутатів та представників влади з їх досить відмінними поглядами на складний процес перемовин.

Відео заходу

Результатом круглого столу стали декілька важливих речей, щодо яких присутні дійшли згоди.

По-перше, Україні потрібна єдина державна стратегія реагування на збройний конфлікт. Не важливо при цьому , яку з концепцій буде обрано – правосуддя перехідного періоду (Transitional Justice), миробудівництво (Peace-Building), розбудова довіри населення (Confidence-Building Measures). Головне, щоб ця стратегія працювала синхронно на рівні парламенту, міністерств та громадянського суспільства.

По-друге, нам потрібно мати декілька розроблених варіантів реінтеграції для просування цього процесу за різних умов. Завдання досить складне, адже навіть відомі нам приклади мирної реінтеграції Німеччини або сербських анклавів у Хорватії поки що не вкладаються у звичні стереотипи державного управління.

Бажаємо імплементувати німецький досвід? Будь ласка, давайте будемо готові до 600 тис. звільнених працівників НДР з різних галузей внаслідок оптимізації системи державного управління. При цьому з понад 100 тис. порушених кримінальних справ стосовно працівників Штазі (міністерство державної безпеки НДР) до позбавлення волі було засуджено лише близько 40 осіб (0,04%). Чи готові ми наразі до таких результатів реінтеграції та ефективності кримінального переслідування осіб, винних у конфлікті та утворенні ДНР/ЛНР?

Хочемо запровадити елементи хорватської моделі реінтеграції? Будь ласка, до наших послуг досвід створення на деокупованих територіях Східної Славонії (сербський анклав) тимчасової змішаної поліції (хорватів та сербів). Чи готово МВС України утворити такі підрозділи у деокупованому Донецьку з колишніх міліціонерів ДНР та поліцейських України? Або – чи готово наразі Міністерство оборони провести кампанію добровільної здачі зброї? Але – як у Хорватії – анонімно та з виплатою грошової винагороди за кожну одиницю, незалежно від технічного стану?

По-третє, усі присутні були згодні з тим, що переговорному процесу не вистачає інформаційно-експертної складової. І вихід на Майдан 14 жовтня десятків тисяч людей – це результат відсутності зворотного зв’язку влади з громадянами. Зрозуміло, що перемови – процес складний та делікатний, який потребує тиші та надзвичайно вузького кола учасників. Але ж на стадії підготовки експертне середовище може напрацювати необхідну кількість варіантів, які можуть бути запропоновані першими особами один одному за закритими дверима перемовин. Так само, як й узагальнена інформація щодо проблем та перебігу перемовин має постачатися органами влади своєчасно та широко.

Приємно, що зазначені пункти в цілому збігаються з позицією багатьох правозахисних НУО, що опікуються процесом подолання конфлікту, в тому числі – УГСПЛ та міжнародної платформи CIVILM+.

Сподіваємося, що утворюваний експертний майданчик на базі  Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин буде надійною підтримкою досягнутого порозуміння.

Джерело: УГСПЛ

У пункті 1 статті 17 законопроєкту мова йде про те, що особи, які вчинили злочини, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС), не підлягають звільненню від кримінальної відповідальності або помилуванню, а також до таких осіб не може бути застосована амністія.

Справа в тому, що на практиці буде непросто довести, що той чи інший злочин підпадає під юрисдикцію МКС. Отже, це положення буде актуальним лише для невеликої кількості злочинів, розслідування яких дозволить чітко встановити, що вони дійсно підпадають під юрисдикцію МКС.

Правильніше та справедливіше було б спочатку прийняти у другому читанні вже давно обговорюваний законопроєкт «Про військових злочинців», який гармонізує Кримінальний кодекс з міжнародним законодавством. І вже потім в цьому законопроєкті зазначити перелік конкретних статей Кримінального кодексу України, по яких не може бути застосована амністія, помилування та звільнення від відповідальності.

І хоча у статті 23-й законопроєкту мова йде про загальні засади відповідальності за правопорушення, вчинені під час тимчасової окупації, такі важливі питання мають бути визначені дуже конкретно. У цій же 23-й статті є посилання на законопроєкт, який може/має бути розроблений та мати розширений перелік випадків, коли особи не можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності, помилувані або амністовані. Тобто без розробки та прийняття додаткового законопроєкту питання притягнення до відповідальності та звільнення від неї не є остаточно врегульоване.

Було б доречніше мати весь пакет відповідних законопроєктів для розгляду Верховної Радою України (ВРУ). Це дозволить уникнути ситуації, коли законопроєкт, якому бракує конкретики, буде прийнято, а підготовлений в майбутньому, який матиме значні деталі та викликатиме серйозні протиріччя в суспільстві – не прийматиметься ВРУ. Така практика в Україні вже не нова, і не можна допустити гальмування процесу перехідного правосуддя через відокремлення у часі прийняття пов’язаних між собою законопроєктів.