У короткий список “Оскара” увійшов документальний фільм “Віддалений гавкіт собак” данського режисера Сімона Леренга Вільмонта про життя людей на лінії фронту на Донбасі. Інтерв’ю DW з режисером.

Документальний фільм “Віддалений гавкіт собак” (The Distant Barking of Dogs) данського режисера Сімона Леренга Вільмонта за рік зібрав нагороди понад двох десятків кінофестивалів світу – у Нідерландах, Швеції, Греції, США, Іспанії, а також був серед номінантів на кращий документальний фільм Європейської кіноакадемії. У стрічці дансько-шведсько-фінського виробництва йдеться про життя 10-річного хлопця Олега на лінії фронту на Донбасі. У понеділок, 17 грудня, стало відомо, що фільм увійшов у короткий список номінації “Найкраща повнометражна документальна стрічка” Американської кіноакадемії.

Головні герої фільму – Олег і його бабуся Олександра, чи не єдині жителі селища Гнутове на Донеччині, що не втекли від війни, коли лінія фронту наблизилася до їхньої домівки. Не маючи куди втікати, вони спостерігають, як інші залишають село.

“Віддалений гавкіт собак” – документальний фільм про крихкий світ дитини на межі між родинним затишком та артилерійськими обстрілами. Чому стрічку про шрами війни, що залишаються у житті дітей з Донбасу, автори фільму вирішили зробити аполітичною, розповів DW режисер Сімон Леренг Вільмонт.

Deutsche Welle: Чому роботу над своїм черговим фільмом ви вирішили розпочати саме в Україні? Адже ваші попередні фільми були зняті у зовсім інших куточках світу.

Сімон Леренг Вільмонт: Одна з головних причин, чому я вирішив приїхати в Україну, пов’язана з попередніми двома моїми фільмами. У них я розповідав історії двох дітей з, так би мовити, дуже безпечного світу. Тому по завершенню роботи над ними я відчув, що для життєвого балансу мені потрібна історія дитини з зовсім іншого світу – сповненого небезпеки. Я хотів розповісти історію про дитяче життя у зоні конфлікту, як і у чому ця дитина прагне віднайти мир. Тому я віришив, що маю їхати на схід України, де повсякденне життя – суцільна небезпека.

Коли ви приїхали в Україну, у Вас вже було уявлення, яку історію будете знімати? Чи складно було знайти свого героя?

Насправді, у мене була лише ідея, а свого героя я вирішив шукати вже на місці. Спочатку я спостерігав за тим, як діти у цій конфліктній зоні намагаються побудувати навколо себе мир, безпеку та комфорт. Коли ми приїхали на лінію фронту, то я почав говорити з дітьми у школах, просити їх описати, що вони відчувають під час обстрілів. Не всі діти могли досить змістовно це зробити. Проте, коли я зустрів Олега і запитав його про це, він зробив глибокий вдих і сказав: “Уявіть, що крижана рука торкається ваших грудей, коли починається обстріл. І щоразу, коли ви чуєте десь близько гучний вибух, ця рука стискає ваше серце все міцніше. Так сильно, що серце вкривається кригою”. Тоді я зрозумів, що Олег – саме та дитина, яку я шукаю.

Під час перегляду фільму постійно виникає відчуття, що глядач спостерігає за життям 10-річного хлопчика власними очима. Присутність знімальної групи не відчувається взагалі. Особливо під час сцени на кладовищі, коли Олег пошепки звертається до матері, чию могилу він прийшов провідати. Як вам вдалося завоювати таку довіру дитини?

На мій подив, це вдалося зробити дуже легко. Майже від моменту нашого знайомства він був сповнений допитливості. Я не відчував з його боку сорому чи закритості, йому було цікаво все, що ми робили. Наша присутність була для нього новим, нерозвіданим світом. Ми проводили багато часу разом без зйомок. Потім я попереджав, що наступні кілька годин буду знімати і він має уявити, що мене нема поряд. Спочатку він все одно продовжував звертатися до мене, але, коли бачив, що я не реагую, втрачав до мене інтерес і продовжував займатися своїми справами. Саме тому вдалося досягти такого ефекту “відсутності” камери.

Кілька разів у фільмі з‘являються сцени серйозних обстрілів, проте ви продовжуєте знімати реакцію дитини на це. Як вдавалося не видавати власного страху перед дитиною, не вимикати камеру та не бігти у пошуках сховища?

Вам тільки здалося, що я цього не робив (сміється. – Ред.)! У фільмі є сцена, коли діти смажать картоплю на вогнищі біля ріки і близько почався сильний обстріл. Насправді, я був тим, хто сказав їм негайно тікати додому, хоча цього й немає у фільмі. Вони ж почали сперечатися зі мною, мовляв, це далеко вибухає і загрози нема, а також глузувати, що я боюсь. І так було кілька разів, коли я наполегливо натякав: “Все, час додому!”.

Складається враження, що попри те, що фільм про війну, до якої причетні щонайменше дві країни, вам вдалося зробити його абсолютно аполітичним. Ви свідомо це зробили?

Саме так, абсолютно свідомо. Я хотів зробити історію про людське життя, про те, яким складним є життя дитини у зоні конфлікту. Як змінюються цінності людського життя у тривалих кризових ситуаціях. Одним з найпрекрасніших моментів є те, що нам вдалося відтворити у фільмі світ дитячого життя, сповненого жаги до комфортного та безпечного існування. І навіть якщо це лише ілюзія мирного життя, то вона підкреслює цю крихку межу, коли мир може луснути, як повітряна кулька, наступної миті за найменшої загрози. І ця ілюзія є єдиною соломинкою до мирного життя у такій стресовій ситуації. Саме це я хотів найбільше дослідити та показати, а не політичні складові конфлікту. Тому що, коли ти починаєш говорити з людьми у цій ситуації про політику, вони одразу закриваються. Це я дуже швидко зрозумів під час зйомок.

На яку аудиторію ви розраховували свій фільм? Радше на українську, російську,західноєвропейську?

Я не ставив своїх героїв на один бік конфлікту чи інший. У мене була зовсім інша мета. Найголовніше, я хотів показати людську історію, яку буде корисно побачити обом сторонам, і, зокрема, європейцям.

Чому ви обрали таку назву для фільму, яка на перший погляд видається містичною?

Насправді, це більше поетична назва, ніж містична (сміється. – Ред.). Є багато причин, чому я так назвав фільм, але є кілька зрозумілих пояснень. Я знаю, що військові використовують собак для сповіщення про обстріл, що наближається. Також у цьому селі було постійно чутно гавкіт собак. Це як примітивна система сповіщення, що наближається загроза. Віддалений гавкіт собак – це символ небезпеки, яка постійно присутня у цьому селищі.

Інтерв’ю з режисером Сімоном Леренгом Вільмонтом DW записала перед прем’єрним показом стрічки “Віддалений гавкіт собак” в Україні. 

Джерело: DW