Content
По той бік Щастя. Як живе окуповане селище під Луганськом
Між звільненим Щастям і окупованим Луганськом. Селище Металіст влітку 2014 року опинилося в епіцентрі кривавих боїв. Саме тут, в один день, загинули російські журналісти прокремлівського телеканалу Ігор Корнелюк та Антон Волошин і тут взяли в полон Надію Савченко. Чим зараз живе напівзруйноване селище – по інший бік лінії розмежування? Ексклюзивний репортаж спеціального проекту Радіо Свобода «Донбас.Реалії».
Заміноване узбіччя. На місці розбитого блокпосту – пам’ятний знак загиблому бойовику угруповання «ЛНР». Іржаві гільзи, пожовклі георгіївські стрічки… Так знімальну групу «Донбас.Реалії» зустрічає північна околиця Луганська, селище Металіст.
Металіст влітку 2014-го потрапив у центр м’ясорубки. Звільнивши місто Щастя в середині червня, сили батальйону «Айдар» і Нацгвардії спробували взяти селище під контроль. 17 червня 2014 року на підступах до Металісту обидві сторони зазнали серйозних втрат: десятки загиблих, знищено кілька одиниць техніки. Саме тут взяли в полон українську льотчицю Надію Савченко, нині – народного депутата України.
Майбутню заручницю Кремля допитував особисто Ігор Плотницький, тоді командир батальйону «Заря»:
І. Плотницький: Корінь вашої ідеї, суть ідеї в чому вашої?
Н. Савченко: Я давала присягу українському народу, захищати територіальну цілісність України.
І. Плотницький: Захищати від кого?
Н. Савченко: Від вторгнення.
І. Плотницький: А зовнішнє вторгнення звідки?
Н. Савченко: З Росії.
І. Плотницький: А у нас тут є Росія?
Хоча Плотницький й зробив вигляд, що «Росії немає», в полон Савченко брав підрозділ росіянина Єгора Руського. Цей найманець теж прославився – став так званим мером окупованого Лутугина, а потім потрапив в російську в’язницю за звинуваченням у корупції.
Але в пам’яті селища залишилися інші жертви цього дня. Під час обстрілу блокпосту бойовиків журналісти прокремлівських російських «Вестей» Ігор Корнелюк та Антон Волошин загинули. Місцеву школу окупованого селища назвали їх іменами.
Зруйновані будинки, городи, світло і вода. Життя місцевих
«Всі живемо надією на краще, щоб не було війни. Щоб люди не гинули ні з того, ні з цього боку. Воно нікому не треба. Кому це треба?», – каже Валентин Миколайович, житель селища Металіст.
Валентин Миколайович кожні два місяці їздить з Металіста за українською пенсією. Найближче підконтрольне Україні місто – Щастя, всього в 15 кілометрах. Але шлях туди закритий. Доводиться робити великий гак – через єдиний в області піший перехід у Станиці Луганській.
«Це через Станицю треба ходити, розумієш. Людям по 80 років, інвалідів тягають, люди вмирають. Щастя не відкривають. В Щастя ж простіше – і нам би було, й іншим», – жаліється пенсіонер.
В селищі багато розбитих і спорожнілих будинків. Валентин Миколайович показує на пошкоджені будинки і розповідає – хтось зміг полагодити помешкання, а хтось – ні.
Роботи у селищі особливо немає. Місцеві їдуть на заробітки або живуть за рахунок городів. З водою і світлом в Металісті – проблема. Тож і садити овочі на городі теж буває проблематично. Пенсіонерка з Металіста показала журналістам «Донбас.Реалії» процес посадки картоплі на своєму городі.
«Мілкотиння, синок, мілкотиння! Кращої немає і грошей нема, щоб купить. Садиш отаке от. По дві, по три, по шість кидаю», – розповідає жінка.
Місцева пенсіонерка запевняє – садить картоплю фактично на удачу.
«Як дощі будуть, так вродить, а як не будуть, так ото ж і все!.. Не дарма ж прислів’я таке – що посієш, те й пожнеш», – каже пенсіонерка.
Жінка каже, що їздити за українською пенсією – не дозволяє здоров’я, бо вона перенесла три інсульти.
«Війни не було, звичайно, краще було. Кругом ходив, а тепер шо – сидиш на одній дупі, як-то кажуть», – нарікає жінка.
Гроші від «ЛНР» і гуманітарка «Червоного хреста»
Єдине джерело доходів тут – фінансова допомога від угруповання бойовиків «ЛНР» і гуманітарка «Червоного хреста». Місцеві жителі запитують журналістів – «коли буде гуманітарка».
«Синку, ти не в курсі?.. Обіцяли, що дадуть у березні, в кінці місяця. Так щось і не дали… А то думаєш, як не будуть давати пенсію, то тоді гаплик», – каже місцева пенсіонерка.
П’ятий рік пенсіонерка живе в повній самоті – родичі залишилися по інший бік лінії розмежування.
«Таке пережила, що ой-ой-ой. Одна в під’їзді, всі повиїжджали, а я одна. Одна в домі! Уяви собі, стріляють,«гахають». Стоїш, в тебе зуби отак ходуном, лікті отак, коліна – тримаєш… Синку, отак тримаю, щоб не тіпало, отак! Ой-ой-ой. Там горить, хліба горять. Такий урожай тоді уродив, і все погоріло», – пригадує жінка 2014 рік.
Незважаючи на страшні рани, прифронтове селище потихеньку оживає. Валентин Миколайович сподівається: мирне життя сюди повернеться, і знову можна буде їздити до друзів в сусіднє Щастя.
«Абсолютно ніяк не можу відділити від України. Але від українського народу, а не від тих, хто приходить до влади. А до влади різні приходять люди, – резюмує Валентин Миколайович.
Джерело: Радіо Свобода