Content
Хто допоможе цивільним, постраждалим від війни на Сході країни?
Досить війну називати гібридною. Бо ворог — справжній, і смерті не гібридні, а справжні.
Війна на Сході України триває вже майже чотири роки, і немає надії на її швидке закінчення.
За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, в Україні за період з 14 квітня 2014 року до 15 листопада 2017-го від війни загинуло або було поранено більш як 35 тисяч людей. Зокрема, загинули щонайменше 2523 цивільні особи (не рахуючи 298 загиблих унаслідок падіння літака MH-17 17 липня 2014 р.). Кількість цивільних осіб, які зазнали поранень у зв’язку з конфліктом, оцінюється на рівні семи—дев’яти тисяч осіб. За даними Національної поліції України, за весь цей період зникло безвісти понад 8000 українців, на кінець 2017 року вважаються зниклими понад 1300 осіб. Кілька сотень цивільних заручників у полоні бойовиків зазнали жорстокого катування і після звільнення потребують лікування. Внаслідок воєнних дій зруйновано і пошкоджено десятки тисяч житлових та адміністративних будинків. Без житла й доступу до комунальних послуг залишилося близько 70 тисяч жителів контрольованих урядом територій Донецької і Луганської областей.
Якщо облік загиблих та поранених військовослужбовців на підконтрольних територіях ведеться ретельно й розроблено механізм компенсації для них, то систематичного обліку смертей та поранень цивільних осіб державними органами не ведеться взагалі, і компенсацій цивільні не отримують. Вони можуть отримати хіба що невеличку разову фінансову допомогу в межах кількох сотень чи тисячі гривень від своїх органів місцевого самоврядування (ОМС).
З відновленням житла допомагають волонтери й міжнародні організації, такі як Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Норвезька рада з питань біженців та інші. З державного ж бюджету виділяються крихти.
У нещодавно ухваленому законі, який у народі називають законом про реінтеграцію Донбасу, міститься норма, згідно з якою завдану матеріальну та моральну шкоду постраждалим від війни повинна компенсувати держава-агресор, Російська Федерація, а Українська держава відповідальності за це на себе не бере.
Ми вважаємо, що бодай на четвертому році воєнних дій маємо вже назвати Росію агресором (на що є й правові підстави — стаття 3 Резолюції №3314 ООН від 14.12.1974 р.), території, які контролюються так званими ДНР і ЛНР, — окупованими, а війну — війною (щоправда, так і не назвали, але хоча би позбулися далекого від реальності евфемізму АТО). І стратегічно ця норма правильна. Але Росія найближчим часом, зрозуміло, ніякої компенсації не заплатить, і десятки тисяч поранених, непрацездатних членів родин загиблих чи зниклих безвісти цивільних залишаються без будь-якої підтримки, як і люди, що втратили житло й інше майно. Жити, лікуватися, відновлювати працездатність треба зараз, а не в світлому майбутньому. Тому потрібно було в цьому законі передбачити механізм компенсації шкоди вже сьогодні, а не покладатися на її відшкодування Росією в далекому майбутньому. Проте українські політики, дбаючи про державні інтереси, забувають про інтереси постраждалих.
Ще один приклад того, що права людини не є пріоритетом закону про реінтеграцію, — це відсутність вказівки на залишення чинними нормативних актів, які враховують особливості проведення АТО. Так, колекторські фірми вже телефонують переселенцям і вимагають повернення кредитного боргу за квартири на окупованій території. Вони стверджують, що АТО тепер не існує, і, отже, мораторій на стягнення кредитної заборгованості за майно, що перебуває на окупованій території, скасовано. І прикладів недолугості цього закону можна навести багато.
Така політика є нелюдяною. Українська держава замість бути гуманною і милосердною, кидає десятки тисяч людей напризволяще. На цьому тлі норма статті 3 Конституції про те, що життя та здоров’я людини визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, є звичайним радянським лицемірством.
Ми вважаємо, що українське суспільство зможе примусити державу налагодити систематичний облік цивільних осіб, постраждалих від війни, напрацювати й закріпити на нормативному рівні механізм компенсації завданої шкоди. Він має стосуватися цивільних, постраждалих від війни і на контрольованій, і на окупованій територіях.
Факт відсутності державної соціальної допомоги постраждалим унаслідок війни цивільним особам, які потребують екстреної медичної і соціальної допомоги та реабілітації, змушує правозахисні організації спиратися на чинне законодавство в контексті АТО.
Законом України “Про боротьбу з тероризмом” передбачено компенсацію шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, а також соціальну реабілітацію постраждалих осіб за рахунок коштів державного бюджету.
Але проблема в тому, що покалічені жертви війни не мають відповідного соціального статусу і не можуть скористатися цим законом для отримання будь-яких коштів бодай на ліки. Понад те, вони стикаються не тільки з правовим невизначенням свого статусу, а ще й зі знущанням чиновників, коли травми їм оформлюють як загальне захворювання. На травму, отриману від вибуху або катування, накладається ще й морально-психологічна травма від бездушного ставлення до них офіційних осіб держави.
Людмила М. (Краматорськ), яка 14 серпня 2014 року від вибуху втратила руку, досі не може отримати відповідний статус.
Олександр Г. (Луганськ) 14 липня 2014 року йшов на роботу з аматорським фотоапаратом, його затримали бойовики за підозрою у шпигунстві і кинули у підвал до терориста “Бетмена”. Ось короткий витяг з його свідчення нашим юристам.
“…Мене завели в кімнату, де я побачив близько десяти в’язнів — як чоловіків, так і жінок. Мене вивели на середину кімнати. Чоловік на прізвисько “Маніяк” наказав мені сісти на підлогу. Я присів і одразу отримав від “Маніяка” потужний удар ногою в ділянку серця. Від удару я впав. Чоловік на прізвисько “Янек” кілька разів уразив мене електрошокером з лівого боку… після цього він взяв згорток синтетичного шнура, відрізав шматок шнура і розрізав його навпіл. На кінці кожного відтинку він зробив по невеликому зашморгу. “Маніяк” наказав мені роздягтися догола, на мої руки накинув зашморги шнура, після цього мене повалили на стіл обличчям донизу. Поплічники “Маніяка” за допомогою прив’язаних до зап’ястків відтинків шнура розтягли мені руки, а “Маніяк” почав бити мене пластиковою трубою по п’ятах, литках, стегнах, спині, плечах… Наказавши помічникам зафіксувати мене так, щоб я не мав можливості поворухнутися, “Маніяк” охопив своєю долонею мій вказівний палець правої руки і намагався зламати його. Я почав чинити опір. Стіл, на якому мене утримували, не витримав і розвалився. “Маніяк” вилаявся і наказав помічникам принести дверне полотно. Він повідомив, що буде відрізати мені пальці хірургічною пилкою…”
Скільки таких жертв війни?
Минуло більш як три роки. Куди і до кого їм звертатися? Як їм виживати при такому стані здоров’я? На який закон посилатися?
Ухвалений у листопаді минулого року закон №2203 не забезпечує їм захисту. По-перше, він іще не набрав чинності, а Мінсоцполітики ще тільки розробляє проект постанови Кабміну “Про затвердження Порядку встановлення зв’язку інвалідності чи іншими ушкодженнями здоров’я з пораненнями, одержаними особами… від вибухових речовин…”.
Передбачається, що створять міжвідомчі комісії, які… встановлюватимуть “зв’язок”.
Уявляєте цю тяганину і нові страждання жертв війни?
Людмилі М., яка втратила руку від вибуху, цей закон, можливо, й буде корисним, а луганчанина Олександра Г. закон проігнорує: встановлення причинно-наслідкового зв’язку між його зламаною грудиною, порізаними руками і катуванням “Маніяком” він не передбачає — не було “вибуху”.
Громадський Комітет захисту прав людини подав заяву до Дарницького районного суду про встановлення факту полону і катування там Олександра.
Ми вже підготували такі законодавчі пропозиції.
Збираючи інформацію про цивільних, які постраждали від війни, ми питали в ОМС у населених пунктах на лінії зіткнення про найбільші проблеми, пов’язані із цим. Майже у всіх відповідях ідеться про компенсацію постраждалим — пораненим, членам родин загиблих, будівництво житла тим, хто його втратив, і переселенцям, створення робочих місць. Багато пишуть про потребу в додаткових КПВВ, бо п’яти переходів через лінію зіткнення катастрофічно мало. Багато голів селищних рад написали про неможливість належно виконувати свої обов’язки. Зміни до Податкового кодексу, ухвалені 2016 року, звільнили господарюючих суб’єктів від сплати за землю (податок на землю або оренду) та податку на інше нерухоме майно, проте компенсації місцевим бюджетам не передбачено. А ці суми становили до 80% надходжень до місцевих бюджетів. Знову порушення Конституції: стаття 142 передбачає, що “Втрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою”. У результаті ОМС не можуть нормально провадити свою діяльність і виконувати повноваження, надані їм законодавством. Тому проблема наповнення місцевих бюджетів у населених пунктах на лінії зіткнення потребує вирішення в найкоротші терміни.
Необхідні негайні заходи — законодавчі, організаційні, фінансові, — щоб держава виконувала свої конституційні обов’язки перед людиною, яка опинилася в біді.
І досить війну називати гібридною. Бо ворог — справжній, і смерті не гібридні, а справжні, і покалічені люди ходять колами пекла…
Євгеній Захаров, Микола Козирев
Джерело: https://dt.ua/SOCIUM/hto-dopomozhe-civilnim-postrazhdalim-vid-viyni-na-shodi-krayini-269548_.html