7 вересня DRA, організація-член платформи CivilM +, організувала дискусію “Інфраструктура, що перетинає лінію фронту: співпраця та конфлікт на сході України” з Софі Ламброскіні, дослідницею сучасної історії Східної і Центральної Європи в Центрі Марка Блока в Берліні, Каміллою Коррадіні, НУО «Людина в біді» (People in Need, PIN), Марком Баттлом, ЮНІСЕФ, Андрієм Клочко, “Вода Донбасу” і Галиною Павловською, вчителькою, яка живе в селищі поблизу лінії зіткнення.

Представляючи своє дослідження, Софі Ламброскіні зазначила, що воно збіглося з п’ятою річницею підписання Мінського протоколу, який став першою спробою втілення режиму припинення вогню на сході України, розпочатої задіяними сторонами під егідою міжнародної спільноти у вересні 2014 року.

Мета дослідження – визначити перспективи й проаналізувати на прикладі критично важливої ​​інфраструктури водопостачання, що проходить через лінію зіткнення на Донбасі, яким чином міжнародні та національні суб’єкти адаптуються до реалій зруйнованої війною системи водопостачання та намагаються узгодити шляхи співпраці. Урбанізовані та індустріальні райони на сході України стали полями битв, в результаті чого постраждали транспортна інфраструктура і комунальні мережі по обидві сторони від лінії зіткнення, скоротилися робочі місця, під загрозою опинилися джерела життєзабезпечення кількох мільйонів людей, в тому числі система водопостачання. Зі звітом можна ознайомитися тут (англійською мовою).

Камілла Коррадіні, “Людина в біді”, відмітила, що протягом п’яти років з початку конфлікту збільшувалося число людей, які не мають безпечного і достатнього доступу до води. У регіоні конфлікту 4,6 млн. осіб підключені до системи центрального водопостачання. Усе взаємопов’язано, в тому числі і те, що проходить через лінію фронту; якщо трубопровід, насос, станція фільтрації пошкоджені або зламані, то це відчувають всі, незалежно від того, з якого боку лінії зіткнення вони знаходяться. Обстріли часто пошкоджують водогосподарську інфраструктуру. Що конкретно це означає? Зупинки подачі води можуть тривати кілька годин, і тоді потрібно бути впевненим, що у вдома завжди є запас води, щоб прийняти душ, змити туалет або помити посуд. У багатьох випадках населені пункти залишаються без води протягом багатьох років. Це означає, що необхідно отримувати воду невідомої якості з колодязя в індустріальній зоні, повторно використовувати воду для поливу рослин або миття посуду, не мати можливості використовувати пральну машину. У такій ситуації єдина надія людей – гуманітарна допомога.

PIN – одна з декількох організацій, які працюють над забезпеченням водою жителів по обидва боки лінії зіткнення:

“Ми працюємо в обох регіонах на підконтрольній уряду території і є єдиною міжнародною НУО з зареєстрованим офісом також на території Луганської області, непідконтрольній уряду. Ми допомагаємо забезпечити доступ до води більш ніж для 10 000 осіб в Попаснянському, Ясинуватському, Бахмутському, Мар’їнськму районах на непідконтрольній уряду території, в Торецьку і Авдіївці, а також в селищах в основному вздовж лінії фронту, де потреби найбільш високі.

Однак, як ви можете собі уявити, масштаб проблеми настільки серйозний, що велика частина того, що ми робимо, це косметичні заходи. Гуманітарна допомога рятує життя, дозволяє людям справлятися, вона абсолютно необхідна. Але як би Ви себе почували, коли це вже п’ятий рік поспіль, в Європі, на порозі Європейського Союзу, коли на одну людину припадає від 7,5 до 15 літрів води в день? Коли вам потрібно пройти 500 метрів, щоб отримати воду, яку вантажівка доставляє в ваше село по ґрунтовій дорозі? Коли доводиться чекати біля вантажівки по 15 хвилин, поки інші наповнюють свої контейнери – стає холодно при мінус 25 взимку або плюс 35 в літні місяці? І Ви не знаєте, чи зможете полити свій город, а значить, забезпечити себе продуктами харчування? “

Вчителька з Верхньоторецка, Галина Павловська, розповіла, що її село раніше отримувало воду з фільтрувальної станції “Ясинувата”. Протягом 2,5 років жителі Верхньоторецька були без води. У місті немає колодязів. Вони отримували питну воду від гуманітарних організацій, якої вистачало, щоб пити, готувати, заварювати чай, але не вистачало на все інше. Жителям Верхньоторецька доводилося ходити до рідних і друзів в інші села, щоб прийняти душ, випрати одяг і набрати води додому. До сих пір періодично відчувається нестача води, пов’язана з обстрілами і проблемами з електропостачанням, та в цих випадках допомагають гуманітарні організації. Залишитися без води важко, тому що це означає відсутність опалення, не кажучи вже про складність в задоволенні щоденних потреб таких, як приготувати їжу або прийняти душ. Жителі села навчилися самостійно ремонтувати електромережі, не чекаючи професійних бригад, прибуття яких часто займає багато часу в умовах конфлікту.

Марк Баттл, ЮНІСЕФ, кластер “WASH”, підкреслив, що зв’язок між водними ресурсами та іншими найважливішими об’єктами інфраструктури величезна. В Україні дуже сувора зима, температура опускається до -30. Без опалення неможливо вижити. Більшість населених пунктів Східної України мають централізовані системи опалення. В основному вони дуже застаріли і втрачають більшу частину води через витоки. Це означає, що для підтримки системи в робочому стані необхідно постійне постачання прісною водою. Якщо подача води припиниться, система може замерзнути і перезапустити її знову буде серйозною проблемою. Подібні надзвичайні ситуації в Україні мали місце і до конфлікту. І навіть для функціонуючого уряду, що володіє значними ресурсами, треба було 8 днів, щоб відновити опалення в Алчевську після його виходу з ладу в кінці січня 2006 року. З тих пір інфраструктура Алчевська та інших прифронтових міст ще більше застаріла і потребує постійного технічного обслуговування. Перебої у водопостачанні влітку, але особливо взимку, можуть викликати нову хвилю переміщення.