Яким є життя людей у прифронтовій зоні? Журналісти Радіо Свобода, які побували там днями і спілкувалися з жителями маленьких міст, побачили, що життя цих людей не обмежується лише питаннями війни, але на мир там чекають всі. Журналісти Радіо Свобода відвідали Мар’їнку, де розташований пункт пропуску на неконтрольовану територію, та маленький Гірник, і провели звідти відкриті ефіри за участю жителів, які розповідали, чим вони живуть, на що сподіваються і яким бачать майбутнє Донбасу та всієї України.

Про враження від цього спілкування розповіла в ефірі програми «Свобода за тиждень» редактор проекту Радіо Свобода «Радіо Донбас.Реалії» Тетяна Якубович, відповідаючи на запитання ведучої програми Людмили Ваннек.

– Як взагалі реагують жителі малих міст Донбасу на пропозицію говорити у прямому ефірі?

– Насправді це питання ми собі часто ставили, коли проект ще тільки починався у 2016 році, це були перші виїзні ефірі з міст Сходу, і ми дуже переживали насправді – чи будуть люди говорити, чи вони прийдуть, зважаючи на те, що це, все таки, зона війни, зона з особливими порядками. Але практика показала (це були вже наші 9 і 10 виїзні ефірі – у Мар’їнці і Гірнику), що люди реагують і люди приходять.

Наприклад у Мар’їнці у нас була досить велика аудиторія, там прийшла і місцева влада, і прості жителі, вчителі, учні, редактори газети, молодіжний центр, на базі якого ми проводили цей ефір, але аудиторія була дуже повна, а наприклад у Гірнику був досить камерний ефір, місцева влада чомусь не прийшла – ані міська, ані районна – тому говорили тільки з жителями, з вчителями, з місцевим депутатом і з людьми інших професій, які проживають у цьому місті.

Тобто і характер цих ефірів був доcить різний, але ми готові до будь-якого повороту, і коли мова йде про «острах людей говорити», він, звичайно, є, але більше я би звернула увагу на таку особливість, що люди тут, на Донбасі, не вірять журналістам. І кожного разу, коли ми запрошуємо і пояснюємо новому місту, що це відкритий виїзний ефір, велика радіостудія, прямий ефір – люди не вірять, що насправді можна говорити «без купюр». Дуже часто люди намагаються прояснити: а що ж ви хочете, яку саме думку, хто має бути представлений?

І ми пояснюємо: «Та ні, ми говоримо про всі аспекти життя вашого: про роботу, безробіття, безпеку, сепаратистські чи проукраїнські настрої, про дозвілля дітей-дорослих, і це справді прямий ефір – без купюр». І як правило – в кінці тих ефірів (вони тривають годину-півтори, ми чуємо подив, що все відбулось дійсно так, як ми обіцяли, і всі думки почуті, і всі питання із соцмереж задані, а питання мають змогу ставити люди з різних регіонів, які наживо дивляться Гірник і Мар’їнку в прямому ефірі.

– Мар’їнка відома більшості через війну. А от Гірник – це місто, про яке, певно, чули одиниці. Чому ви вирішили їхати туди?

– Я можу сказати, що було вирішальним при виборі міста – ми дуже хотіли цього разу провести ефір у місті шахтарів, і було кілька варіантів, той же Українськ,в якому ми зараз перебуваємо, але, обираючи місто, я натрапила випадково на ролик у «ютубі» місцевого ПТУ, там йшлося про те, що працівники цього ПТУ зафарбовували по місту проросійські написи. І взагалі там досить проукраїнська така сильна позиція в цьому закладі, і нас це здивувало, захотілось це перевірити і поїхати саме в це ПТУ – спитати, як так сталося, що в них така активна позиція?

І тому ми організували ефір саме в звичайній навчальній аудиторії гірницького ПТУ. Насправді, там досить активна аудиторія, активний осередок українськості, якщо так можна сказати. Чи це більшість? Ні. Швидше за все, це проукраїнська меншість, якій насправді непросто – особливо непросто було в 2014 році робити ті публічні акції, вони замальовували цю сепаратистську пропаганду, тобто в місті не серед усіх було розуміння цих людей, але поговорили ми. Досить проблемна була розмова в Гірнику.

Більше про негативи, більше про загрози, хоча намагалися шукати і позитивне, але мені здається, що важливе було жителям різних регіонів, які ніколи не бачили Донбасу, не були тут, зазирнути от таким чином – через пряму трансляцію. Тому що дуже багато проблем, які зараз маємо, вони є від браку комунікації. Як Донбас мав певні стереотипи щодо решти України, так насправді й Україна зараз має багато стереотипів про Донбас, і ми намагаємося їх руйнувати.

– Тож про які головні проблеми кажуть жителі малих міст Донбасу?

– Звичайно, питання які у першу чергу ставляться, особливо в Мар’їнці, тому що це лінія розмежування, і люди, як правило, кажуть: ми не знаємо, як це зробити, але ми готові почути того, хто може це зробити. Тобто розуміння певне складності ситуації, що немає простих рецептів на 5-му році війни і ось цей запит на мир – він так формулюється досить, я б сказала, розгублено, тобто «ну, зробіть уже що-небудь, домовтеся вже про щось дипломатичним чи військовим шляхом, але зробіть так, щоб був мир».

– А чи стало спокійніше там?

– Життя стало більш мирним. У тій же Мар’їнці – це, звичайно, не 2014-15 рік, є й обстріли, але інтенсивність їхня набагато менша, і місто більш-менш живе мирним життям. Але в той же час там, наприклад, не виділяються гроші на ремонти будівель через те, що це червона зона і – гіпотетично – це всі вкладені гроші можуть бути втрачені, тому що знову можуть бути руйнування. Таке питання в Мар’їнці стояло.

Що стосується Гірника – у першу чергу, якщо говорити так відверто – це досить депресивне місто, воно живе за рахунок однієї шахти, яка є дотаційною, збитковою, над нею висить загроза закриття, і ми намагалися з’ясувати у людей – що ще може робити житель Гірника, якщо не працювати на шахті? Чим ще може місто вижити? Відповіді на це питання ми не почули, ми почули тільки запит від людей, щоби також їм щось розробили, порадили якусь програму подальшого розвитку міста.

Також ми побачили нерозуміння і несприйняття багатьох процесів, як наприклад медична реформа, на весь Гірник є один педіатр, це те, що люди бачать безпосередньо. І їм не пояснили, як медична реформа може вирішити цю проблему.

– Скільки людей у цьому місті?

– Близько 13 тисяч. Крім цього порушується питання децентралізації, розподілу бюджетних коштів, оскільки там є певний конфлікт між Гірником і районним центром Селідово, яке забирає частину податків, незважаючи на те, що місто насправді нічого не виробляє, це є перекачування бюджетних коштів – дотації на шахту. Але все одно частина грошей іде в районний центр і вони не розуміють, чому це відбувається. Ось про такі речі говорили.

– А якою мовою ви спілкувалися? Переважно українською чи російською?

– Звичайно, серед населення більш поширена російська, вона тут скрізь переважає, але українською ми теж працюємо – якщо це, наприклад, навчальні заклади і ми там проводимо ефір, то викладачі, як правило, дуже тяжіють до української, вони нею працюють. А щодо життя звичайного – то ось, наприклад, з колегою ходили на Курахівський базар (бо ми живемо в Курахово) і там багато української мови, від продавців – вони приїжджають із сіл – і українська мова звучить.

Джерело: Радio Свобода